table-10
Він узяв парасолю обережно, наче за крихку ручку часу. Вийшов на вулицю, клацнув замочком, і купол розкрився з тугим, задоволеним подихом. Дрібний дощ, що вагався на вітринах, нарешті наважився. Краплі вибили свій розмір, і парасоля спіймала знайомий ритм: «є тут», «є зараз», «є ти». Чоловік рушив повільно, дозволивши собі йти без мети: чути, як шумить шосе, як у решітках буркоче вода, як з-під коліс машин піднімаються тонкі віяла бризок. Світ ніби підлаштовувався під просту геометрію купола.