Він залишив парасолю на тому ж гачку. За хвилину зайшла жінка з вологим волоссям і книгами в руках; побачивши темно-зелений купол, підняла брови, наче впізнала приятельку. «Ваша?» — спитав він. «Сьогодні — моя», — мовила вона й засміялася тихо, як капеж із даху. Парасоля знову відчула тепло долоні. У дверях вони розминулися, і ніхто не озирнувся: є історії, де озиратися нічого, бо вони стаються в постійній теперішності.
12
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27